ВСТАЄ ІСТОРІЯ З ПІТЬМИ

2018-11-20

Встає історія з пітьми,

Словами фактів промовляє.

І хоче, щоб судили ми,

Бо заповіт від мертвих має.

Вона бідою, горем вчить,

Щоб не забулося майбутнє,

Бо там, де пам'ять не мовчить,

Там щастям повниться майбутнє.

20 листопада в Красилівському НВК було проведено усний журнал «Україна пам’ятає» з нагоди 86 роковин Голодомору 1932-1933 років. Яструб Л.В. та учні 5, 11 класів розповіли усім присутнім у залі про ті страшні роки, які грозовою, чорною хмарою нависли над безкраїми просторами України.Вибухами грому лунали нові слова: «колективізація», «продрозверстка». Та не слова лякали, а те, що за ними коїлося. Від села до села, від хати до хати йшли підводи, завалені мішками з зерном, просоленим тяжким трудовим потом селянина. Всі думки і надії українського селянина були завжди пов'язані з землею, з золотим пахучим колосом, зрощеним на ній.Селянин – це був працьовитий, розсудливий клас – клас хазяїв на землі, який і чути не хотів це - «колгосп» та «колективізація». Хотів лише одного – мати своє: коника, корівку та клаптик землі.Але цієї свободи духу не могла стерпіти тиранська влада, яка своїм гаслом обрала «червоний терор». Селяни раптом стали «кулаками». Священики – «контрреволюціонерами», а бандити і бунтарі стали «вождями».

1932-й рік… Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили.

Шукали хліб усюди - розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод.

Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року, Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду.

Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.

Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще хоч якась сила.

Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство. Неможливо зараз оцінити увесь масштаб тогочасної катастрофи. Складно нам, ситим, зрозуміти, як-то немає ні крихти хліба, ні картоплини, анічогісінько. Що робити бідній матері, коли на неї тижнями, місяцями дивляться запалі очі голодних діточок.

Так! Нам, ситим, важко повірити, і таки багато хто і не вірить, що за велике щастя була перепічка з лободи. Ми сьогодні вимірюємо своє життя непомірними забаганками, їздимо на курорти, купуємо автомобілі, гуляємо в ресторанах, їмо вдосталь, але не перестаємо зводити хулу на всіх і все, бо так звикли, все нам складно. Але ж це як і що порівнювати - комусь для щастя не вистачає чорної ікри, а комусь, як у ті далекі голодні часи, мерзлої картоплі.

А наше головне завдання - ніколи не забути і нізащо не допустити повтору катастрофи, повтору знущання над українським народом.

Яструб Л.В.,

класний керівник 11 класу